Статті

“Доки я живий — виховуватиму дітей”

<P>Два роки тому “ГАЗЕТА” розповідала про сім’ю Полюховичів, у якій після смерті дружини батько залишився з п’ятьма дітьми на руках.
<P>Найменшому Валерику тоді було лише три місяці. Хлопчик не раз називав мамою свою старшу сестричку Галю. Тепер Валерію майже десять років, а Галя вже має трирічну донечку Аліну.
<P>
<BR>Сім’я Полюховичів продовжує мешкати у двокімнатній квартирі у Рівному. Щоправда, тепер у помешканні не так гамірно, як ще кілька років тому.
<P>— Ми живемо вже учотирьох: я та троє синів — найменший Валерій та близнята Юра з Сергієм, — розповідає батько Микола Полюхович. — Я раніше розраховував, що нам житлову площу розширять, коли ще всі разом жили. А тепер облишив, не ходжу, не оббиваю пороги. Та й, може, квартира відповідає нормам. Не знаю, якою сьогодні має бути площа на одного. Ми залишилися самі чоловіки. Наталка, жінка, яка допомагала мені виховувати синів майже сім з половиною років, переїхала з нашою спільною донькою Катрусею. Нам усім тяжко було: і мені, коли лишився сам із п’ятьма дітьми після смерті Лариси, і Наталці. Але разом жили, вона мені допомагала, я — їй. Та й світ не без добрих людей. Сусіди піклуються: хто одяг-взуття віддасть, хто добрим словом підтримає. Та й у соцзахисті допомагають, у міській управі. Якось мер допомогу продуктами дав. Сусідка наша Мая Петренчук з довідками, заявами-проханнями допомагає. Хотілося б, щоб забулося все погане, щоб не було ні образ, ні негараздів. Нехай би було усе добре, як ми це собі загадуємо.
<P>Шестирічна Катруся навідується до батька та братиків на канікули. Цьогоріч дівчинка стала школяркою.
<P>— Катя пішла у перший клас до сільської школи. Важко їй навчатися, бо не підготовлена. До дитсадка не ходила, — додає, опустивши очі, батько. — Та й Валері навчання нелегко дається. Він до четвертого класу вже перейшов. Уроками з ним займаються Сергій з Юрком або ж хресна-бабуся Світлана Євгенівна, яка живе поверхом вище.
<P>— Важко їм, трудно жити, — сідаючи на стільці поруч мене, промовляє жінка, поки батько вийшов на хвильку з кімнати. — А чим же їм допомогти? Якби ж то пенсію підвищили, а то… От, Валерію допомагаю з уроками. Математику вчимо, українську мову, читання, з англійською важче — я німецьку вчила. Найбільше Валерій любить математику, йому подобається рахувати.
<P>
<BR>“Радили віддати дітей на виховання державі”
<P>Нині сім’я з чотирьох осіб живе ледь більше як на тисячу гривень у місяць. Хоча й на їжу та одяг не вистачає, за комунальні послуги заборгованості не мають.
<P>— Мені дали пожиттєво третю групу інвалідності за загальні захворювання. Отримую пенсію 370 гривень із копійками, і на дітей отримую 510 гривень, — продовжує Микола Полюхович. — Юра із Сергієм навчаються на столярів в училищі, то отримують стипендії по сто гривень. Так і живемо трохи більше як на тисячу гривень. Я за все плачу, усі рахунки погашені, хоч і голодні сидимо, але плачу. Як не платитиму, буде заборгованість, то допомогу не виплачуватимуть.
<P>Нині самотній батько страждає від тромбів у ногах. Більше скаржиться на біль у лівій нозі. Буває, як закрутить, то ногу тягне за собою.
<P>— Я завжди старався підробляти, копійчину якусь заробити. І у Хмельницький їздив за одягом — там дешевше купувати. Та от тепер із ногами проблеми. Не можу нічого важкого піднімати. Візьму щось кілограмів на 50, то ногу одразу тягне, — зізнається Микола Полюхович. — Ліки дуже дорогі, не маю змоги пролікуватися, але стараюся підтримувати те здоров’я, яке маю: п’ю трав’яні узвари, чаї із заспокійливих трав. А я ще ж зовсім молодий, — помовчавши трохи, продовжує розповідь. — Мені у наступному році тільки 47 буде. Це просто я таким старим виглядаю, та й сивий уже. Коли Лариса моя померла, то дехто казав, щоб я дітей у дитбудинок чи інтернат віддав. Та я сказав, що не буде такого, доки я живий — виховуватиму дітей. Від тих людський слів мені тоді волосся дибки поставало. Як можна таке казати? Та й зараз кивають, що он скільки дітей настарався. Проте живемо ми всі дружно, діти в мене самостійні, одне за одного — стіною.
<P>
<BR>Близнята мріють про військову службу
<P>Хоча й помешкання чоловіче, та все тут доглянуте, лежить на своїх місцях. Навіть вазони на підвіконні — це заслуга Сергія та Юрка. Хіба що вареники чи пельмені не уміють чоловіки наліпити.
<P>— Раніше Галя готувала, Наталя, а тепер хлопці на кухні хазяйнують. І борщ, і суп зварять. От тільки пельмені чи вареники немає кому зробити, треба купувати, — зізнається чоловік. — Тепер Галя вже свою сім’ю має, донечці Алінці три рочки. Вона після закінчення школи заміж вийшла. І Віталик одружився, Вадимчику лише рочок. Рідко вони з онуком приїздять, маленький ще. То я хочу на свята навідатися до Галі та Віталика.
<P>Нині Сергій та Юра навчаються на третьому курсі в ВПУ №1 та мріють піти на службу в армію. Хлопці зізнаються, що бачать себе військовими, а не столярами.
<P>— Багато столярів пальців лишаються на роботі, — каже Юра. — Страшно якось подумати, що може статися.
<P>— Зараз ми двері, віконні рами стружемо, — підхоплює брата Сергій. — Переважно працюємо з сосною, іноді ялиною, але з нею важче — там сучків багато, проте пахне це дерево найкраще. Ми хочемо в армію піти служити. Хотілося б в авіацію, але, може, зріст занизький — то у сухопутні.
<P>— Я теж військовим хочу стати, як брат — так і я, — продовжує Юра.
<P>— На осінь дітей призиватимуть, — додає батько. — Влітку їм уже по вісімнадцять буде. Майбутнє у військовій формі радше вихід на сьогодні нашій сім’ї, бо на навчання дітей грошей не маю.

Безкоштовна пошта @Rivne.com.ua

Адреса: @rivne.com.ua 
Пароль:
  Забутий пароль |  Нова адреса