Статті

Директор агрофірми заповідає гроші знедоленим дітям

<P>Воістину кажуть, що щаслива та оселя, яка повниться радісним дитячим багатоголоссям, де діти ростуть у дружньому родинному колі, у гурті своїх братів і сестер. На жаль, у наш жорстокий час не завжди можна знайти сім’ю, у якій би діти по-справжньому відчували материнську любов та батьківське тепло. Та на Київщині у селі Буки, що у Cквирському районі, у приватному дитячому будинку “Центр розвитку дитини “7” — 24 дитини (12 хлопців і 12 дівчат) дійсно відчувають себе щасливими.
<P>Побудувати рай на землі для малечі з усієї України п’ять років тому на території колишнього дитячого садка вирішив директор потужної агрофірми “Сквирка” Іван Суслов. Відремонтувавши дитячий садок та переобладнавши його у великий дім, Іван Суслов разом із дружиною Наталією почали втілювати свою мрію — мати багато дітей.
<P>Журналісти з України у рамках акції “Україна очима редактора”, яку організував журналістський фонд Національної спілки журналістів України разом з Київською облдержадміністрацією, побували в гостях у родині Суслових.
<P>У село Буки ми завітали після обіду. На вулиці йшов рясний дощ. Заходимо на територію. Одразу ж в очі впадає охайна клумба із трояндами, сучасне приміщення та великий басейн, який накритий клейонкою, щоб у нього не падав дощ.
<P>Щоправда, зустрічає гостей не Іван Суслов, а друг родини Любов Титарчук, вона ж і проводить для нас екскурсію. Оскільки погода погана й надворі ми не можемо розмовляти, то пані Титарчук пропонує пройти у спортзал, де чимало місця, щоб усі сховалися від дощу. До речі, це приміщення оснащене усім необхідним: тут і канат, матраци, стільчики, м’ячі й ще чимало спортивного спорядження. Пані Любов починає свою розповідь із того, що Іван Суслов — це людина, котра переконана, що краса врятує світ.
<P>— От дивіться, ми знаходимося у сучасному спортзалі, а раніше тут була занедбана кочегарка. А тепер яка краса, — і пані Любов показує на чисте просторе приміщення, яке акуратно пофарбоване. Й одразу ж веде розмову далі про те, чому ж все-таки Іван Суслов вирішив створити цей заклад. А вся справа в тому, що сам Іван Миколайович — із багатодітної сім’ї. І завжди мріяв про те, щоб у нього було багато своїх дітей. З дружиною Наталією виховали двох власних.
<P>— Коли Іван Суслов сказав дружині, що братиме чужих дітей на виховання, вона погодилась, — згадує пані Титарчук. — Спочатку планували відкрити заклад для обдарованих сиріт. Та потім, коли з’ясувалося, що взяти дитину не так просто, то до будинку вже привозили тих, кого вдалося знайти.
<P>Перші семеро дітей, які опинилися в будинку, раніше жили на Київщині.
<P>— Двоє жили у вагонах в полі. Що ж вони бачили, знали? — додає пані Титарчук. — А тут дітей обстежують лікарі, з ними працює психолог, вихователі, мама, яка постійно з ними поруч і у всьому допомагає, — посміхається жінка.
<P>— А ви знаєте, якось був такий випадок: приїхали ми забирати хлопчика в один із районів, у матері був рак, а батько — безнадійний. Виявилося, що у дитини немає жодних документів. А їх обов’язково ж потрібно. То вдалося взяти дитину лише через два тижні. Приїхали сюди, а через два дні у цього хлопчика помер тато. Іван Суслов відрядив його на похорони. Хлопчик весь час просив Наталю Суслову, щоб його нікому не віддала, — зітхає пані Титарчук.
<P>Ось так потроху практично з усіх куточків України — з Дніпропетровщини, Миколаївської області, Львівської, Житомирської та інших областей — й укомплектували будинок, який розрахований на 24 дитини. Останніх двох привезли два місяці тому.
<P>Кожна дитина матиме житло та гроші в банку
<P>У “Центрі розвитку дитини “7” працює 12 осіб — це вихователі, прибиральниці, кухарі, охоронці, директор.
<P>— Зовсім не зрозуміло, чому так складно набрати дітей, — зауважує друг родини. — Певно, недарма кажуть, що є люди, яким не дає спати чуже багатство. Повірте, Іван Суслов нічого не має з цього всього, окрім проблем.
<P>Коли приїжджають різні чиновники як з України, так і з усього світу, то одразу ж починають хвалити. А допомагати не дуже хочуть. Мовляв, законодавством у нас не передбачено створення приватного дитячого будинку. Бо ж ми звикли, що такими закладами опікується держава.
<P>Натомість діти не відчувають того, що живуть у дитячому будинку, бо це великий дім, де створені всі умови для їх розвитку та вдосконалення.
<P>— От раніше дехто мав вади розвитку, а тепер вчиться на відмінно. Стараються, бо хочуть, щоб тато й мама ними гордилися. А раніше вони вважали, що виживає сильніший. Тепер у них уже немає тієї патологічної жадібності. Вони знають, що кращий шматок — найменшим, треба підтримувати слабших.
<P>До того ж, діти самі опікуються кролями, які живуть у клітках, розташованих у бесідках, мають й городик, де вирощують овочі та фрукти. Кожного літа їздять відпочивати на море, протягом року виїжджають за кордон — у Єгипет, Польщу, Францію.
<P>Усіх дітей родина Суслових взяла під опіку. У кожного з них відкритий рахунок у банку, на який щомісяця перераховуються гроші. Коли діти досягнуть повноліття, вони вже матимуть свій стартовий капітал. Пан Суслов хоче кожному дати вищу освіту, забезпечити роботою і на весілля дати квартиру або будинок у межах України, де вихованець захоче жити. А в його заповіті вказано, що кожна дитина має у його спадщині таку ж частку, як і власні діти.
<P>— Іван Суслов переконаний: якщо він виховає патріотів, то вважатиме, що недарма прожив це життя, — зауважила пані Титарчук.
<P>Коли ж ми запитали, чому сам Іван Суслов не зустрічає гостей у центрі розвитку дитини, то пані Титарчук відповіла, що після одного випадку, коли приїхали чергові гості у цей заклад й діти вибігли до нього й почали обнімати, цілувати, промовляти: “Тату, тату”, то хтось сказав: “Оце навчили”.
<P>— Після цього випадку Іван Миколайович ніколи більше не зустрічає гостей на території центру, йому тоді було дуже образливо й неприємно. Адже все, що він робить у своєму житті, він робить для малечі.
<P>“Я дуже радий, що живу в цій родині”
<P>Опісля такої оповіді пані Титарчук запрошує нас пройти у будинок й побачити все на власні очі. Як-то кажуть, ліпше один раз побачити, ніж сто разів почути.
<P>Спочатку ми заходимо до просторої актової зали, де багато іграшок, картин, вишитих руками дітей, фотографій, музичний центр, караоке.
<P>— Це актова зала, тут відбуваються всі свята, збирається родина. Лише прямих родичів у Івана Суслова 67 чоловік. Тому є де розмістися.Проходимо далі й заходимо у комп’ютерний клас. Сучасні меблі, потужні комп’ютери з плоскими моніторами. Саме тут діти займаються при потребі, а у вільний від навчання час можуть погратися.У той час, коли ми проходили повз, у класі займалися двоє хлопців. Один із них, 16-річний Юра, якраз записував собі мелодії на телефон. Почали розмовляти.
<P>Хлопець розповів, що сам він з Івано-Франківської області.
<P>— Я дуже радий, що живу в цій родині, й дуже щасливий, що склалося саме так, — зауважує юнак.
<P>Проходимо далі, заходимо в ігрову кімнату: дівчата граються з ляльками, інші дивляться телевізор. Дехто малює. Атмосфера домашня. Саме в цей час до будинку завітав і голова Сквирської райради Василь Титарчук, він друг родини.
<P>— Це був старий садок, тут уже й даху не було, — пригадує пан Титарчук. — А коли Іван Суслов звернувся до нас із проханням дозволити йому тут облаштувати центр розвитку дитини, то потім за це й діставалося.
<P>Пан Титарчук розповів, що якось приїжджав у заклад і Леонід Кучма, щоправда, главою держави на той час він уже не був.
<P>— Знаєте, він став на коліна й сказав, що хоче побути ще хоча б день президентом лише для того, щоб вручити Івану Суслову звання героя України, — розводячи руками, каже пан Титарчук. — Розумієте, цей чоловік — добра порядна людина, ніколи не дає хабарів, за що його й не люблять.
<P>Виходячи із закладу, ми прямуємо далі до церкви, яку побудував Іван Суслов. Назву має храм святого Євгенія. Назвав його Іван Суслов на честь свого сина Євгена, який нині вже народний депутат України, одружений, має доньку.
<P>Поруч із храмом — чарівний водоспад, а довкола нього каміння, привезене з усіх куточків України.
<P>Неподалік храму розміщується й будинок, де живе пан Суслов. А поруч — чарівний ліс, де зібрані різноманітні рідкісні дерева.
<P>90 справ розглядають у Верховному суді України
<P>Ось ми вже й заходимо на територію, де живе пан Суслов. Навколо краса — будиночки, каплички й місточки, річка Роставиця. Тут, до того ж, побудована міні-ГЕС, яка дає світло на цю територію. Одразу впадає в очі те, що кожен будинок має цифру сім. Для Івана Суслова це число щасливе. Якщо взяти перші літери з його ініціалів, якраз виходить “сім”, а також примітно, що він був сьомою дитиною в сім’ї, а народився 17 числа.
<P>Зустрічає нас господар по-домашньому. — Заходьте, прошу до нас у гості, — привітно запрошує пан Суслов.
<P>— Я люблю Україну, люблю усіх своїх дітей. Завжди мріяв, щоб у мене було багато дітей, так і сталося, — розповідає пан Суслов.
<P>Проте довелося подолати чимало перепон на цьому шляху. Приміром, зараз 90 справ знаходиться на розгляді у Верховному суді України.
<P>— Не дають спокійно жити, — каже пан Суслов. — Не треба мені допомоги, лише б не заважали.
<P>Й сподівається, що, можливо, з часом створюватимуть й інші заможні люди такі приватні будинки в інших містах України, тоді більше знедолених дітей знатимуть, що таке щастя й любов батьків.
<P>Оксана МИРОНЧУК

Безкоштовна пошта @Rivne.com.ua

Адреса: @rivne.com.ua 
Пароль:
  Забутий пароль |  Нова адреса