Статті

“Тату, а Бог бачив, як ви учора додому п‘яні прийшли?”

<P><STRONG>Освячувати воду владиці Євсевію у Рівному цьогоріч довелося вперше.</STRONG>
<P>Для однієї людини духовність починається з перших слів “дякую” чи “доброго дня”, для інших — з церковних богослужінь і проповідей. Саме у храмі багато з нас знаходять душевнийф спокій і духовну мудрість. Проте значною мірою це залежить і від священиків, і від рівня духовної служби в цілому. Саме про це розмова з керуючим Рівненською єпархією КП, митрополитом Рівненським та Острозьким Євсевієм.
<P>— Минуло півроку після призначення Вас керуючим Рівненською єпархією. Чим вразила вас Рівненщина? Що спільного і відмінного у Вашій духовній службі на Рівненщині і Полтавщині?
<P>— На Рівненщині добрі, хороші люди. Звичайно, у кожного свої скорботи, проте вони щирі і відкриті. На відміну від Полтавщини, Рівненщина не зазнала такого духовного руйнування, знищення віри. Маю на увазі період радянської влади, коли у Полтавській області було зруйновано 1679 церков. Навіть кафедральний собор, і той був зруйнований. Тому у період мого керівництва Полтавською єпархією, відновлювали і його. Рівненщина щодо духовного рівня стоїть вище за Полтавщину, тут багато церков.
<P>— Працюючи на Полтавщині, Ви підняли єпархію на суттєво вищий щабель. Чи задовольняє Вас рівень знань нашого духовенства? Що плануєте в цьому плані зробити на Рівненщині?
<P>— Рівень знань? Ні, не задовольняє. Потрібно його підвіщувати. За 57 років священного сану я бачив багато і знаю позицію деяких служителів церкви. Якось на одному зібранні, коли я ще був ректором Львівської духовної семінарії, один із священиків розповідав про свого сина. Мовляв, і розумний, і мови знає. А я запитав його, чого ж він не поступає в духовну академію? Нехай би його знання і праця служили для духовного зміцнення українців. Вважаю, що священик повинен сам усе мати і вміти, не покладатись на прихожан. Одного разу в бесіді із священиком запитав, що є в його господарстві. Почув дивну відповідь: “Я вчився на священика, а не на фермера”. Тоді я нагадав йому слова Апостола Павла про те, що він ніколи нікому не був тягарем. А ще мене не задовольняють стосунки між самими священнослужителями, невміння порозумітися, а часом і поведінка в миру, недостойна духовенства. Знаєте, у мене була мрія, щоб усе духовенство мало світську вищу освіту на додаток до богословської. Саме у такий спосіб рівень духовенства суттєво підвищиться. Нині розробляються плани щодо цього.
<P>— Владико Євсевію, на якій посаді Ви почувалиcя краще: ректора Львівської семінарії чи керуючого єпархією?
<P>— Не можу зробити вибір на користь чогось одного. І будучи 12 років ректором, і керуючи єпархією, я виконував свою духовну місію. Не шкодував про перехід з однієї посади на іншу.
<P>— Що Ви можете сказати про ставлення місцевих чиновників до Української Православної Церкви Київського патріархату? Як співпрацюється з владою?
<P>— Співпраця склалася нормальна. І з Василишиним було порозуміння, і з Данильчуком. Я виступав на першій сесії уже новообраного обласного депутатського корпусу.
<P>— Сьогодні часто-густо люди вступають у другий, третій шлюб. При цьому розвінчуються і священики дають на це дозволи. Ваша думка з цього приводу?
<P>— Руйнування інституту сім’ї вважаю найбільшою духовною проблемою. І коли читаю (до того ж масово) у газетах про п’ятий, восьмий шлюб, не перестаю обурюватися. Хто дав право так нищити мораль? Чому шлюб нині утотожнюється з якоюсь річчю, яку можна поміняти, покинути? Чому сьогодні люди живуть, не розписуючись? Так не повинно бути! Я завжди казав і кажу: яка сім’я — такі і наші села, міста, які села — такий і народ, який народ — така і держава. Тому я категоричний противник розвінчувань. Раніше дозвіл на розірвання церковного шлюбу давали тоді, коли помирав один із членів подружжя чи у нього виявлялось психічне захворювання, або у разі подружньої зради. А таке пояснення як “не зійшлися характерами” ніколи не було підставою для розірвання церковного шлюбу. Сьогодні до мене за такими дозволами ідуть усе частіше. Буває, що і через два місяці спільного життя. “Прошу зняти благословення з попереднього шлюбу і дати благословення на новий”, — так пишуть у заявах. Шлюб — це не рукавички, не авто, щоб його міняти! Таку мою позицію не розділяють багато священиків.
<P>Загалом, коли людина перестає ходити до храму, вона перестає бути і членом церкви. Треба це знати. Звідси і бездуховність, і безпритульні діти, і таке страшне явище, як самогубство. Пригадайте випадок, коли 11-річні дівчатка стрибнули з даху багатоповерхівки! Це ж жах! А скільки ще таких самовбивць. До речі, раніше у свідоцтві про смерть була графа “причина смерті”. Нині її немає. Тому не можна встановити реальну картину статистики самогубств. Впевнений, що це далеко не та цифра, яку оприлюднюють офіційно. Теж саме і з дитячим жебрацтвом. З хорошої, дружної сім’ї дитина тікати не буде.
<P>— Тобто, Ви вважаєте, що корінь виховання саме у сім’ї, у батьках?
<P>— Безперечно! Один батько навчав свого 5-річного сина бути чемним, слухняним, не робити поганого, бо Бог усе бачить. Малий слухав його, а потім запитав: “Тату, а Бог бачив, як ви учора додому п‘яні прийшли?” Все, кінець вихованню! Дитина добре бачить нещирість, а батьки їй є першим авторитетом. Тому не повинно бути в сім’ях сварок при дітях, обговорень сусідів, знайомих. У Горького є такий приклад дитячої мудрості. Чоловік захотів обдурити хлопчика і дає йому пустий фантик від цукерки. Дитя взяло у руки надутий папірець і питає: “Дядю, скільки вам років?” Той відповів. А хлопчик йому: “В таких роках треба бути розумнішим”.
<P>— Знаю, що Ви маєте і онуків, і правнуків. Яка роль дідуся у їхньому духовному вихованні? Як часто спілкуєтесь із ними?
<P>— У дитинстві моя донька зі своїми проблемами завжди йшла до мене. Це означало, що був родинний момент довіри, взаємної підтримки. Мені Бог дав хорошу, дружну родину. Ми завжди підтримуємо одне одного, щиро спілкуємось. Мій наймолодший онук нині студент Львівської духовної семінарії і водночас Львівського університету. Найстаршому онукові — 36. Після смерті доньки, зять сам виховує онуку. Розумію, що йому важко, проте він не одружується вдруге.
<P>— Попри зайнятість, Вам вистачає часу ще і на давнє захоплення — пасіку.
<P>— Так, все почалося давно і випадково. Мене пригостили медом і зав’язалася розмова про бджіл. Виникли спірні питання, відповіді на які я потім довго шукав у літературі. А потім були перші вулики, бджоли грузинської породи, які тягнуть нектар з конюшини і літають навіть у дощ. Цінний досвід пасічництва я почерпнув, коли працював у Канаді, Америці. Я був вражений спілкуванням з одним пасічником, сім’я якого самотужки утримує 10 тисяч вуликів. Уявіть собі цей рівень, цю досконалість! У нас же, в радянських інструкціях з бджільництва, було рекомендовно утримання 100 вуликів двома пасічниками. Порівняйте! Особливістю є і те, що там пасічники живуть з опилення, а не з ціни меду. Вони тримають величезні плантації медоносів, а про якісь фальсифікації продукту, розбавлення меду ніхто і не чув.
<P>— Владико Євсевію, що побажали б нашим читачам, рівнянам?
<P>— Перш за все, миру і спокою в сім’ях, достойного життя. Нехай між ними панує любов, взаєморозуміння, увага і основне — бути здоровими.
<P><STRONG>Олена ТОЛОЧИК</STRONG>

Безкоштовна пошта @Rivne.com.ua

Адреса: @rivne.com.ua 
Пароль:
  Забутий пароль |  Нова адреса