Статті

Здолбунівська трагедія: по тілах цілу ніч їздили потяги

<P>Оговтатися від втрати дітей рідні зможуть не скоро. Лише слово — і здригаються від ридання навіть далекі знайомі. Про це їм важко говорити, страшно бачити і боляче думати. В очах — лише безмежна безнадія, адже шістьох дітей не повернути.
<P>
<BR>Життя майже кожної сім’ї дітей, які загинули біля Івачкового, пов’язане із залізницею. В одній батьки працюють у локомотивному депо, в іншій — діти вже здобували освіту залізничників. Валерій працював помічником машиніста, Дмитро навчався у ліцеї залізничного транспорту, а Ірина мріяла стати провідницею. Сашко і Назар прислужували в церкві. Вмить їхнє життя забрав потяг, в один момент принісши шість смертей.
<P>Чорна стрічка при вході у школу. Портрети Іри та Сашка, перев’язані чорною мережкою у холі та вогонь, як символ вічного. Загиблі назавжди залишаться у пам’яті однокласників, друзів. А батьки здригатимуться від кожного звуку потяга, що йтиме по колії за їхніми будинками. Діти лише починали свій шлях, але й не підозрювали, що життя так рано обірветься.
<P>На вустах у здовбичан 17-річний Діма Климентєв, який навчався у ліцеї залізничного транспорту. Його мама працює у локомотивному депо. Кажуть, саме вона у ту ніч однією з перших дізналась про трагедію. Адже інформацію передали до чергового станції, а вона була на роботі. У батьків залишилось ще два сини — 25-річний Віктор та 24-річний Олександр.
<P>Син завідувачки місцевого дитсадочка Оксани Давидюк 19-річний Саша навчався у Рівненському економіко-гуманітарному університеті. У сім’ї підростає 13-річний син Віталик.
<P>По сусідству на вулиці Приймацькій жили Іра та Валера Доїжачі та Назар Яремчук. Назар жив із батьком та бабусею. Його мама мала іншу сім’ю у сусідньому Глинську.
<P>— Кілька років тому його менший брат загинув теж під потягом, — розповідає діловод Здовбицької сільради Валентина Боярчук. — Дуже хороший хлопець, буквально у п’ятницю був у сільраді, брав доручення на бабусю.
<P>Як розповідають односельці, батько Назара останнім часом їздив на заробітки, тому вихованням хлопця займалась бабуся. Він був прислужником у церкві.
<P>20-річний Валера та 17-річна Іра були єдиними дітьми у сім’ї Доїжачів. Син пішов стопами батька-залізничника, вже працював помічником машиніста, а дівчина закінчувала місцеву школу.
<P>— Вона така чуйна була, весела, — розповідає найкраща подруга Ірини Тетяна і, ридаючи, падає на груди своєї матері. — Я з дев’ятого класу поступила у ліцей залізничного транспорту, а вона мала поступати після одинадцятого, хотіла бути провідницею.
<P>Двоюрідна тітка Ірини та Валерія розповідає, що таких дітей було пошукати.
<P>— Чудові діти, веселі, життєрадісні, — говорить тітка Людмила. — Нічого не знаємо про обставини трагедії. Ми як із чоловіком почули, то не повірили, що це наші діти. Ми просто не хотіли в це вірити. Чоловік навіть побоявся на похорони йти, сказав, що помре, як це побачить. Це така трагедія: дві дитини з хати винести… Вони й батькам уже допомагали. Ми всі надіємось на їх воскресіння.
<P>18-річний Сашко Пінчук теж був хорошим хлопцем. У сім’ї після трагедії залишилась 21-річна дочка Катя.
<P>— Вони виховані всі, виросли у мене на очах, — розповідає односельчанка Ніна Трофимчук. —Саша Пінчук був прислужником в українській церкві, а Назар Яремчук прислужував в іншій. Я знала всіх дітей, вони були прекрасними.
<P>
<P>На дискотеку ходили, куди ближче
<P>Як розповіли у Здовбицькій сільраді, молодь ходить на дискотеку, куди кому ближче. Адже з вулиці Приймацької що до центру села, що у сусіднє Івакчове — майже однакова відстань, хвилин 40 ходьби.
<P>— Я можу сказати, що в Івачкове вони могли приїхати о дев’ятій вечора, електричкою, — припускає чергова по переїзду у с. Івачкове Світлана Рижкова. — А дискотека закінчується десь о дванадцятій, в час, коли вже електрички не ходять (остання о десятій вечора), тому пішли пішки.
<P>Переповідають, що друзі вирушили на дискотеку в Івачкове, щоб відзначити там день народження свого друга. У клуб вони не потрапили, а пішли у місцеве кафе. Додому повертались за звичним маршрутом: залізничними коліями, по яких у негоду було йти куди зручніше, ніж по багнюці.
<P>Колишній однокласник Іри та Сашка Давидюка (день народження якого святкувала в той вечір молодь — авт.) Іван говорить, що вони справді могли не почути прибуваючий потяг.
<P>— Адже там їхав ще один, — пояснює юнак. — Вони звернули увагу на один, а другого не помітили. Іншої дороги немає звідти.
<P>Хлопець обмовився, що відвідував Сергія, єдиного, хто вижив після того кривавого зіткнення. Каже, що той нічого не може пригадати, але він був з ними. Повернувся переляканий додому та ліг спати. Травм у хлопця Іван не бачив, але психологічний стан у нього важкий.
<P>
<P>А мама телефонувала…
<P>Першим на місце трагедії дістався сільський голова Новомильської сільради. Він викликав медиків та міліцію.
<P>— Ми о пів на другу прибули, — розказує фельдшер Здолбунівської ЦРЛ Юрій Капітула. — Картина була жахлива. Вздовж колії кругом валялись тіла. Ми шукали живих, але підбігаю — труп, підбігаю — труп. Лишилось тільки констатувати смерть та чекати міліцію.
<P>За словами медиків, які теж були на виїзді, за час, поки приїхала міліція, по тілах пройшов з десяток потягів. Ніхто й не думав зупиняти рух. По понівечених тілах раз за разом проїжджали потяги. Їх рештки розкидало вітром, за яким навіть не було чути потягів, що наближались. Забрали тіла лише о дев’ятій ранку.
<P>Ті, кому часто доводиться виїжджати на місця трагедій, висловлюють своє бачення. Припускають, що молодь йшла проти вітру, тому шум потягів могла й не почути. Вони прямували назустріч одному, а потім перейшли на іншу колію, де ззаду їх наздогнав пасажирський потяг. Існує версія, що при зустрічі машиністи потягів переходять на ближнє світло. Тому світла прожектора позаду вони могли й не помітити.
<P>— Спершу ми бачили одну картину, а через декілька хвилин уже іншу… страшнішу, — підтверджує один із медиків. — Я підняв куртку, думав віднести від колії… а звідти рука випала. Наші колеги в целофанових мішках тіла по хатах розносили.
<P>На коліях валявся чийсь мобільний телефон. Він без перестану дзвонив, кажуть медики. Працівник міліції його взяв і на дисплеї висвітило 46 пропущених дзвінків… від мами. Вона знову і знову дзвонила, але взяти трубку і сказати правду з присутніх не наважився ніхто.
<P>Лише з телебачення лікарі дізнались, що один хлопець з тієї компанії дивом вижив. Десь об одинадцятій годині ранку до нього викликали “швидку” та завезли у Здолбунівську центральну районну лікарню.
<P>
<P>Сергій єдиний, хто вижив. Але він нічого не пам’ятає…
<P>Хлопця помістили в окрему палату, аби тому не заважав сторонній шум, щоб він міг спокійно лікуватися. Фізичний стан його медиків не насторожує, а от психологічний, зізнаються, важкий. Адже йому назавжди жити з цим тягарем.
<P>— Він був з ними, був у тій компанії, можливо, відстав, можливо, відійшов, — коментує завідувач травматологічного відділення Здолбунівської ЦРЛ Олексій Ясен. — У нього не складні травми, тому можна сказати, що його по дотичній зачепило. Він не пам’ятає, що там було. Його стан задовільний, стабільний, свідомість ясна. Має поєднану травму, закриту черепно-мозкову травму, струс головного мозку, множинні забої поперекової ділянки, струс внутрішніх органів, рану лівого плеча. З ним ще працюють психіатри.
<P>
<P>

Безкоштовна пошта @Rivne.com.ua

Адреса: @rivne.com.ua 
Пароль:
  Забутий пароль |  Нова адреса